ЛеокадіяЗагальська
1944 року народження,
українка, освіта вища – Тернопільський державний педінститут.
Загальська Леокадія Михайлівна є майстром художньої вишивки, жителька села Верба Дубенського району.
Майстриня займається художньою вишивкою картин. Картини вишивальниці вважають надзвичайними по манері вишивки та підборі кольорів у нитках. Виставки відбувалися і відбуваються і у близькому, і далекому зарубіжжі: Польщі, Білорусії, Чехії, Росії…
Та найбільше знають і люблять твори вишивальниці у Дубні та Дубенському краї. Руки Леокадії Загальської вишили для Дубна герб, а виставки стали традиційними і очікуваними для шанувальників пані Леокадії.
Леокадія Михайлівна знавець своєї справи, приймає активну участь в громадському житті міста і району. Завжди енергійна, діяльна, закохана в мистецтво вишивки, наполеглива в досягненні мети, непримиренна до будь-якої фальші. До роботи відноситься добросовісно, всі свої знання та вміння віддає справі розвитку художнього мистецтва.
Управлінням культури Рівненської облдержадміністрації, управління культури і туризму Рівненського міськвиконкому Леокадії Загальській видано сертифікат «Кращий майстер народного мистецтва – 2005 року», майстер художньої вишивки, учасниця обласних та всеукраїнських виставок декоративно – вжиткового мистецтва.
Пані Загальська є не лише майстринею вишивки, а й хорошим організатором. Гурт колядників любительського об’єднання «Вишиванка», яким керує Леокадія Загальська в 2006 році отримали подяку за участь в заключному концерті кращих колективів колядників та щедрувальників району «Коляда дзвенить в серцях».
За свій талант, професіоналізм, працьовитість, Леокадія Загальська неодноразово була нагороджена грамотами, дипломами. Зокрема Почесною грамотою за участь у форумі національних культур України, грамотою за вагомий внесок у розвиток самодіяльного аматорського мистецтва, як керівник любительського об’єднання «Веселі бабусі».
Леокадія Загальська користується повагою та заслуженим авторитетом серед своїх товаришів та прихильників її творчості.
Загальська Леокадія Михайлівна.
18 липня 1944 року, м. Дубно, Рівненська область.
Мама – Бабич Ганна Миколаївна, народна вишивальниця, заслужений працівник культури Польщі.
Вчитель хімії, біології.
В 1974 році закінчила Тернопільський державний педінститут, факультет біологія.
( додатково – хімія).
Отримані заслуги за період творчої діяльності.
1968р.- 1978р. вчитель хімії, біології СШ с.Мильча, Дубенського району; 1978 -1999р .вихователь дитячого садка с.Гайки-Ситненські, Радивилівського р-н; з 1993 року – пенсіонер.
1996 року – краєзнавчий музей, місто Рівне;
1998р.- фестиваль культури м.Мронгово, Польща; свято Незалежності, м.Дубно ; музей етнографії, м.Львів.
2001рік – фестиваль культури ( творчий звіт Рівненщини), м.Київ, історико – краєзнавчий заповідник м.Дубно.
2002 рік – виставка в м. Радивилів, с.Верба, с.Ситно ( міста і села Рівненської області).
1990 рік – «Зима» , 1992 рік – « Кобзар», 1992 рік – « Осінній пейзаж», 1993 рік – «Літо» , 1995 рік – «Троянди », 1995 рік «Польові квіти» , 1998 рік – «Архангел Михаїл» , «Прапор міста Дубно», «Лелека», «Сойка», 1999 рік – « Хоругва гімназії № 1 міста Дубна» ,2000 рік – « Робота для комітету з Національної премії ім..Т.Шевченка»,
«Лисички», 2001 рік – «Осінній пейзаж. Мій рідній край», «Балерина», «Вершник», «Анею хранитель».
Статті в газеті «Прапор перемоги» від 4 січня 2002 року «Гладдю вигаптувані полотна», від 15 січня 2002 року , від 16 квітня 2002 року, «Виставка майстерні», газета «Дзеркало» від 23 листопада 2000 року «Вишиванки дубенчанки», газета «Наше дзеркало» від 17 травня 2001 року «Мамине благословення», грудень 2001 року «Розповідь про маму», телепередача Дубенського телебачення « Гість студії» 10 листопада 2002 року, 2000 рік «Бюллетень федерації організацій польських на Україні» за липень №2 «Художня вишивка».
Леокадія натхнена маминим благословенням не символічно, а насправді підхопила у мами голку з рук і зовсім несподівано для самої себе стала вишивати роботи, якими милуються наші сучасники. Вона неодноразово зустрічається з молоддю навчальних закладів, на зустрічах розповідає про свою маму і зачаровує слухачів маминими і власними роботами.
Мотря Братійчук
У вересні 2007 року на Дубенщині і, зокрема, у селі Верба відзначали 80-річчя Мотрі Василівни Братійчук – видатної української вченої-астрофізика, професора, засновника і беззмінного керівника першої в колишньому Радянському Союзі Лабораторії Космічних Досліджень.
Мотря Братійчук належала до когорти тих яскравих особистостей, котрі без пишномовних слів вперто тягнули важкого плуга української науки. Про дивовижне наукове подвижництво цієї скромної жінки можна висловитись крилатою латинською фразою : «Per aspera ad astra!» ( Через терни до зірок ) Доля нашої землячки справді була тернистою і водночас щасливою. Вона удостоєна високих нагород і почесних звань, стала визнаним у світі ученим-астрофізиком, членом Міжнародного астрономічного союзу. За великі заслуги М.В.Братійчук як астрофізика Міжнародний астрономічний союз у 1996 році присвоїв малій планеті (астероїду) номер 3372 її ім’я.
Вона опублікувала 120 наукових праць з астрономії та космонавтики, виховала 2 члени-кореспонденти Академії Наук України та Російської Академії Наук, шість кандидатів наук дала путівку у світ 300 спеціалістам – випускникам Ужгородського університету. В Ужгороді і м.Рівне засновані регіональні премії імені Мотрі Братійчук.
Народилася Мотря Василівна Братійчук 8 вересня 1927 року в селі Верба Дубенського району в патріотичній українській сім’ї. Ще й досі стоїть на вулиці Воля скромна сільська хата, у якій пройшли дитячі роки майбутньої ученої. На ній встановлено меморіальну дошку (автор – видатний поет, художник і скульптор Микола Тимчак). Батько Мотрі Василь Братійчук був шанованою у селі людиною, добрим господарем, працював у "Просвіті", співав у церковному хорі.
Вона була єдиною донькою у сім’ї, тож батьки віддавали своїй розумниці тепло своїх сердець і покладали на неї великі надії.
У Вербі побували Улас Самчук, Олена Теліга, Олег Ольжич та інші видатні українські діячі. Це істотно впливало на формування патріотичних переконань краян. Саме у дитячі роки зародилися у дівчинки Мотрі почуття національної гордості.
Ще з дитячих років Мотря відрізнялася від своїх ровесників, багато читала, до школи пішла відразу у другий клас. У Вербі була тільки семирічка, тож далі навчання продовжувала після війни умісті Дубні в жіночій школі №1. По закінченні її у 1947 р. блискуче склала іспити до Київського державного університету. Закінчила фізичний факультет, рік працювала вчителькою у середній школі №97 м.Києва, як одна з найобдарованіших випускниць, вступила до аспірантури. Закінчила її у 1956р. за спеціальністю "Астрофізика". Місцем роботи обрала Ужгородський університет, який став для неї рідним на все життя. У 1959 р. стала кандидатом фізико-математичних наук.
1963р. - присвоєно звання доцент, з 1991року – професор на кафедрі оптики. У 1957р.організувала в Ужгороді Станцію спостережень за космічними об'єктами. Сповнена енергії молода вчена згуртувала навколо себе групу закоханих у небо студентів. І коли 4 жовтня 1957 року в Радянському Союзі було запущено перший штучний супутник Землі, то вже 6 жовтня Мотря Братійчук разом з студентами спостерігала ракету-носій цього супутника. Телеграфне агентство повідомляло: "Супутник вперше спостерігали у Ленінграді і Ужгороді". Згодом Станцію спостережень було реорганізовано у Лабораторію Космічних Досліджень.
У 60-ті роки Ужгородський університет часто відвідували фахівці з Москви, Києва, а Президент Академії Наук Мстислав Келдиш – двічі. Саме він посприяв створенню Лабораторії Космічних Досліджень. У червні 1968 року на американському супутнику "Геос-2" виникло незрозуміле науковцям явище. Пояснити його вдалося завдяки спостереженням і теоретичним розробкам Мотрі Братійчук та співробітників її Лабораторії.
Керівництво астррофізичної обсерваторії Смітсонівського інституту США надіслало на адресу Астроради АН схвальний відгук: "Ужгород працює дуже добре... Передайте поздоровлення доктору Братійчук".
Серед відкриттів видатної ученої є й такі: Земля має форму не сплюснутої кулі, а грушовидну форму. Інше – на Землі є кілька великих уступів і впадин. Закарпатці працювали над закритою темою, а вся відповідальність за результати лягала на плечі цієї тендітної жінки. Госпрозрахункові угоди удесятеро пер евершували бюджет університету. Фізичний факультет своїми заробітками наповнював устаткуванням університет.
Під керівництвом Мотрі Василівни співробітники Лабораторії Космічних досліджень виконали десятки наукових тем, опублікували понад 500 наукових робіт. Сама ж керівник лабораторії є автором 113 наукових статей, багатьох посібників з астрофізики. У 1966 році Мотря Василівна здійснила поїздку до Сибіру з надією знайти хоч якісь сліди чи могилу батька, та безуспішно. Свої враження від поїздки та зустрічей з українцями – колишніми засланцями вона виклала у ряді статей в газеті "Закарпатська правда". Її перу належить цикл нарисів від поїздки на Кавказ з метою наукових досліджень. Ці нариси вона підписувала: "Марія Вербівчанка".
Професорка була воістину глибоко ерудованою інтелігенткою, розумілась у мистецтві, історії, любила музику, літературу. Та найбільше любила людей! І вони відповідали їй щирою взаємністю. Кумирами професорки були визначні жінки – давньогрецький математик, астроном і філософ Гіпатія, письменниця Жорж Санд, математик Софія Ковалевська, наші Леся Українка, Ольга Кобилянська, Олена Теліга.
4 квітня 2001 року на 74 році життя Мотря Василівна відійшла у вічність, залишивши про собі велику спадщину: Лабораторію Космічних досліджень, сотні нау кових праць і висококваліфікованих спеціалістів та добру і світлу пам’ять. За заповітом її поховано на кладовищі у с.Верба поряд з могилою матері. Вже сім обертів зробила планета Земля навколо Сонця відтоді як прийняла видатну вчену-астрофізика Мотрю Братійчук навічно у свої обійми. А на могилі па м’ятник (автор – дубенський художник Василь Захаров ): по орбіті навколо Землі летить штучний супутник. І, можливо, зараз з далеких космічних висот, з м алої планети номер 3372 імені Мотрі Братійчук споглядає на Землю її добра і щедра душа. Хай же втішиться вона, та світла і благородна душа, що ми її пам’ятаємо і шануємо.
В Ужгородському університеті створено музей Мотрі Братійчук. У вересні 2007 року у с. Верба відбулося велелюдне районне свято до 80-річчя нашої видатної землячки. На святкування прибули з Ужгородського університет у її колишні учні і співробітники.
Член Національної Спілки письменників України Микола Пшеничний закінчує художньо-документальну повість про видатну вчену. Його стараннями в Дубенському і сторико-культурному заповіднику створено іменний фонд Мотрі Братійчук. У музеї Вербської ЗОШ І-ІІІ ст. є відділ, присвячений нашій видатній землячці.
Ярослав Ісаєвич
У березні 2011 року виповнилось 75 років з дня народження видатного нашого земляка, ученого зі світовим іменем Ярослава Дмитровича Ісаєвича. На жаль, у червні минулого року він відійшов у Вічність, залишивши по собі виплеканий ним Інститут українознавства, сотні наукових праць та цілу плеяду талановитих послідовників.
Ярослав Ісаєвич - постать в українській, європейській і світовій історичній науці відома й авторитетна.
Видатний український історик, громадський діяч, академік Національної академії наук України, з 1989 року - директор Інституту українознавства ім. І. П. Крип’якевича НАН України. Його інтелектуальна сила та енциклопедична ерудиція заслуговують на щирий подив і пошану.
Народився Ярослав Ісаєвич 1936 року в селі Верба Дубенського повіту в учительській родині. Його батько - син священика Григорія Ісаєвича, будівничого і настоятеля Свято-Троїцького храму, був учителем, замолоду поринув у боротьбу за Україну в 1917- 21 рр., був обраний до Української Центральної Ради і став одним з сподвижників Михайла Грушевського. Як дипломат УНР він разом з М. Грушевським добивався визнання Української республіки на мирних конференціях та конгресах у 1918-20 роках.
У 1944 році сім"я переїхала на батьківщину Ярославової матері до м. Стрий на Львівщині.
У 1957 році Я. Ісаєвич закінчив історичний факультет Львівського університету. Він був одним з найталановитіших вихованців видатного українського історика Івана Крип’якевича ( учня М.Грушевського).
Ще в студентські роки у Ярослава виявився справжній талант допитливого дослідника. Наслідком тривалої пошукової праці у бібліотеках та архівах стала дипломна робота з історії Дрогобича 15-18 ст., а згодом на її основі постала дисертація. У 25 років Ярослав Ісаєвич став кандидатом наук.
У 1958 році професор І.П.Крип’якевич запросив п. Ярослава в Інститут суспільних наук (після 1993 р.- Інститут українознавства НАНУ). Через багато літ академік Яр. Ісаєвич згадував про винятково сердечну атмосферу, яка тоді там панувала ( і це в умовах суворої радянської дійсності з її всеосяжним контролем і партійним диктатом): "Інститут був досить нетиповим для тих часів острівцем, де більшість колег довіряли один одному...".
В 1978 р. - успішний захист у Московському університеті докторської дисертації "Історія друкарства в Україні та його роль у міжслов’янських культурних зв’язках 16-17 ст.".В Україні через усілякі перешкоди зробити це було практично неможливо.
Він прожив довге - понад піввікове - наукове життя, і більша його частина припала на темні для історика часи 1950-1980 рр. Тим, хто міг і хотів відгородити для себе острівець свободи, залишалося , як скаже в інтерв’ю 1990р. Ярослав Дмитрович, " писати так, щоб розумний читач міг прочитати правду між рядками".
Деякий час Яр. Ісаєвич викладав у вузах Львова, Івано-Франківська, згодом - у Києво- Могилянській академії. Лекції читав надзвичайно цікаво, зокрема авторський курс з історії української культури. На заняття до студентів старших курсів часто втікали зі своїх пар молодші студенти, щоб "послухати Ісаєвича". Говорив він не голосно, з картавинкою, але впевнено і переконливо.
Ставши дослідником української культури середньовіччя та раннього модерну, п. Ярослав здійснив, без перебільшення, революцію в поглядах на давню культуру України. Його праці вперше змодифікували образ української культури, додавши до її звичного " народного" обличчя елітарний струмінь. Лише дослідженню друкарства на українських теренах присвячено 7 монографій, згодом зведених у фундаментальній книзі 2002 р.
Пізніше, у 1990 р., Яр. Ісаєвич завершить свої роздуми над призначенням історика євангельським гаслом кирило-мофодіївців та М. Грушевського:
"Пізнайте правду, і правда вас вільними зробить".
Він був енциклопедистом від Бога, його праці вирізняються науковою повнотою і академічним лаконізмом.
Ярослав Ісаєвич досліджував історію Київської та Галицько-Волинської держав, розвиток української культури, проблеми формування національної свідомості, українсько-польські відносини. На ці темпи опублікував понад 700 наукових праць, частину їх надруковано іноземними мовами, якими він , як і латинською, також вільно володів. Йому належать десятки рецензій на англомовні, німецькі, польські, литовські, сербські, хорватські, угорські, чеські, французькі і , звісно, білоруські, російські й українські роботи.
Наприкінці 80-х років, коли врешті відкрилося вікно у світ, прийшло міжнародне визнання: Ярослава Дмитровича запрошують читати лекції в університетах Гарварда й Едмонтона, Мельбурна й Токіо, Болоньї, Любліна та Варшави, а його статті друкуються в західних виданнях - італійських, німецьких, канадських , американських.
Разом з дружиною Ольгою Володимирівною, яка, на жаль відійшла в інший світ кілька тижнів тому, п. Ярослав надзвичайно багато зробив в українсько-американському благодійному фонді " Сейбр-Світло", який сприяє безкоштовному поширенню книжок в Україні та за її межами.
Понад 20 років Ярослав Ісаєвич очолював Інститут українознавства НАН України. На цій посаді проявив себе як талановитий організатор науки, вимогливий і досвідчений керівник. До його директорського кабінету інколи були черги, але після розмови з ним усі відвідувачі виходили звідти просвітленими та окриленими. Усі, хто працював поруч, хто хоч раз із ним спілкувався, певно, мають подякувати долі за цю можливість.
Він закликав істориків пам’ятати про те, що " ми репрезентуємо великий народ". Він був справжнім українським академіком.
За видатні заслуги в розвитку української науки Указом Президента України В. Ющенка у 2007 р. Ярослав Ісаєвич удостоєний винятково високої нагороди - ордена Ярослава Мудрого 5-го ступеня.
Вербівчани, як і багато людей на Дубенщині та й в Україні, пам’ятають та шанують славетну династію Ісаєвичів, і найяскравішою постаттю в ній , безперечно, є видатний український історик, академік, учений зі світовим іменем - Ярослав Дмитрович Ісаєвич.
Життя і праця Ярослава Ісаєвича переконливо доводять, що історик може зберегти честь і гідність , коли служить не владі, не керманичам, а її Величності Історії.
У селі Верба, де служив Богу і людям його дід - священик, побудовано храм УПЦ КП. В його спорудження наш славетний земляк Я. Ісаєвич з дружиною вклали значні суми, зокрема кошти з наукової премії ім. Антоновичів.
В музеї Вербської ЗОШ І-ІІІ ступенів створена експозиція, присвячена династії славетних вербівчан Ісаєвичів.
З ініціативи Правління Дубенського об’єднання ВУТ "Просвіта" ім. Т.Шевченка увічнено пам’ять цієї династії меморіальною дошкою, яка встновлена при вході у храм УПЦ КП с. Верба.
Ганна Бабич
У 2009 році виповнилося б 100 років унікальній вишивальниці Ганні Бабич із села Верба Дубенського району.
Втім, не Україна, а Польща відзначила її званням заслуженого діяча культури. Її роботи прикрашають музеї Великобританії, США, Польщі, Росії. На жаль, майстриня не дожила до ювілею. Але земляки гідно вшанували пам’ять Ганни Бабич: провели творчий вечір, відкрили меморіальну дошку на хатині, де вона мешкала, та виставку її робіт у Державному історико-культурному заповіднику Дубна. На виставці є й полотна Леокадії Загальської — доньки Ганни Бабич.
...Коли Західна Україна перебувала під Польщею, а польською державою правив Пілсудський, Ганна Миколаївна вирішила на подяку йому (за підтримку Симона Петлюри) вишити портрет. Днями і ночами сиділа 24-річна дівчина за роботою, вдавалася до найтоншої делікатності, щоб обличчя було як живе. Портрет вдався на славу. Майстриня хотіла сама подарувати картину Пілсудському, і з групою дубенчан вирушила до Варшави. Пілсудський не зміг прийняти волинян — хворів. А пізніше виставив картину на показ у Варшавському музеї.
У 1938 році Г. Бабич створила вишиваний образ англійської королеви. Хотіла відіслати портрет королеві, а взамін отримати якийсь гріш на прожиток, бо сім’я жила бідно, на руках у Ганни було троє малих діток. Надіслала й отримала таку відповідь: «Мадам, вельми дякуємо за повагу до її величності королеви, але, на жаль, цю картину, хоч і вельми привабливу, у ролі презенту не можемо прийняти, бо її величність королева презентів від незнайомих людей не приймає. Отож відсилаємо картину у галерею Кракова». На жаль, цей портрет, як і Пілсудського, загубився у вирі війни.
— Нині у домашній колекції збереглося чотири десятки картин, вишитих мамою, — розповідає Леокадія Загальська, — є й кілька зовсім ранніх робіт. А навчилася мама вишивці у Дубенському жіночому монастирі, куди її як сироту взяли на виховання і де черниця Яніна давала уроки вишивання косою гладдю.
Здібності Ганнусі помітили, її віддали до Перемишля у монастирську школу із виготовлення культових речей для церкви. Потім вийшла заміж, жила в селі Верба, народила та виховала дітей. Їх у Ганни Бабич було восьмеро — і для кожного вистачало тепла та любові. На деякий час багатодітна мати навіть полишила голку з ниткою. А коли діти стали на ноги, ніби відкрилося друге дихання — вона знову створює картину за картиною.
— А вже біля неї навчилася ремеслу і я, — продовжує Леокадія. — Наші картини почали брати на виставки. До нас навідувалися науковці, мистецтвознавці. Нами зацікавився закордон. Ми зрозуміли, що вишивання — вже не хобі, а спосіб життя. У нас з мамою — різна вишивальна метода, тому не було спільних авторських робіт. Коли мамі йшов дев’яностий рік, керівництво міста звернулося до неї з поважною пропозицією — до 900-річного ювілею Дубна вишити «золотом» прапор міста з гербом. Мама відповіла: «Я занедужала, вишивати зараз немає сил, але прапор неодмінно буде зроблений». Вона мала на увазі, що це зроблю я. Довелося старатися на повну силу. Вишивала по дванадцять годин на добу. Через два місяці роботу було завершено. Коли приїхали по знамено, мама вперше за час слабування встала з ліжка. Передаючи полотнище замовникам, сказала: «Виносьте прапор тільки у білих рукавичках, а я тепер впевнена, що у моєї справи є достойний нащадок». Нині ж до вишивки долучилась і моя донька...
...Помешкання Ганни Миколаївни Бабич, яка проживала в селі Верба Дубенського району на Рівненщині, вражає ряснотою сухих квітів, трав. Різноманітні композиції надають кімнаті своєрідного затишку. А може, ці букети нагадують літо, яке вже давно відцвіло?
При допомозі незмінних супутників життя голки та різноманітних ниток вона переносить барви літа на полотно.
Перша виставка робіт Ганни Миколаївни Бабич відбулась в 1931 році в м. Рівному. В цей же час її роботи виставляються на перших Львівських торгах. Постійно роботи Г.М.Бабич демонструвались на виставках в м. Дубно, Рівному, фестивалі української культури в Республіці Польща (серпень 1998 p.), фестивалі української культури в м. Львові (1998 p.), до Шевченківських днів на виставці в Будинку вчителя в м.Києві (1994).
Останньою нагородою Г.М.Бабич в жовтні 1998 року була відзнака ''Заслужений діяч культури Республіки Польща '' Міністерства культури Варшави. Та не тільки в картинах залишилась Ганна Миколаївна. Талант і навички із молоком матері передались дочці майстрині Леокадії Михайлівні. Майстриню художньої вишивки Загальську Леокадію знають не тільки в Дубно, а й в усій Україні. Картини вишивальниці вважають надзвичайними по манері вишивки та підборі кольорів у нитках.
Виставки відбувались і відбуваються і у близькому і далекому зарубіжжі: Польщі, Білорусі, Росії... Та найбільше знають і люблять твори вишивальниці у Дубні та Дубенському краї. Руки Леокадії Загальської вишили для Дубна герб, а виставки стали традиційними і очікуваними для шанувальників пані Леокадії.
Незнищенні скарби народу, який уміє їх цінувати. Незнищенні душі відомих і невідомих майстрів.
Нехай же всі хороші слова, які було сказано про Ганну Миколаївну Бабич та її доньку Загальську Леокадію Михайлівну, як і папське благословіння, обов'язково збудуться. Бо народ, котрий має такі таланти, невмирущий!
Микола Дивак
1981 році закінчив середню школу с.Верба Дубенського району Рівненської області.
У 1986 році з відзнакою закінчив Львівський політехнічний інститут за спеціальністю ''Радіотехніка''.
У 1992 році йому присвоєно наукову ступінь кандитата технічних наук за результатами захисту десертації у Московському енергетичному інституті.Вчене звання доцента кафедри моделювання та оптимізації економічних систем і процесів присвоєно у 1996 році.
Доктор технічних наук з 2002 року. Дисертацію захистив у спеціалізованій вченій раді Д 35.052.05 Національного університету ''Львівська політехніка''. Вчене звання професора кафедри комп'ютерних наук присвоєно у 2004 році.
Стаж педагогічної роботи у вищих навчальних закладах освіти 3- 4 рівнів акредитації 13 років, в тому числі у даному навчальному закладі 13 років, з них, 11 років статичним працівником та 2 роки на умовах погодинної оплати під час перебування в докторантурі.
Основні етапи педагогічної та науково-педадогічної діяльності у вищих навчальних закладахосвіти 3-4 рівнів акредитації: Львівський науково-дослідний радіотехнічний інститут на посадах інженер, інженер 2 категорії з 1986 року по 1989рік.Московський енергетичний інститут з грудня 1989 року- аспірант.Тернопільський інститут народного господарства: з липня 1992 року викладач кафедри інформаційно-вимірювальних систем управління, з жовтня 1992 року-старший викладач цієї ж кафедри, 4 липня 1994 року-доцент цієї кафедри, а з 11 липня 1994 року доцент кафедри моделювання та оптимізації економічних систем і процесів, з вересня 1999 року докторант Тетнопільської академії народного господаства, з серпня 2002 року-доцент кафедри комп'ютерних наук та тимчасово виконуючий обов'язки завідувача цієї ж кафедри, з липня 2003 року-завідувач кафедри комп'ютерних наук академії. З 2005 року-декант факультету комп'ютерних інформаційних технологій Тернопільського державного економічного університету.
Дивак М.П. веде навчальні курси ''Системний аналіз та проектування комп'ютерних інформаційних систем'', ''Теорія систем і системний аналіз'', здійснює керівництво курсовими, дипломнини і магісторськими роботами. Здійснює керівництво підготовкою кандидатських дисептацій тпрьох аспірантів та здобувача. 8.Дивак Микола Петрович є головою, вченої ради факультету комп'ютерних інформаційних технологій, спеціалізованої вченої ради К58.082.02 із захисту кандидатських дисертацій спеціалізованої ради Д35.053.05. із захисту докторських дисертацій..Здійснював керівництво спільним Україно -Китайським проектом на тему ''Розробка теоретичних основ апаратного і програмного забезпечення для дослідження та моделювання широкого класу об'єктів методами аналізу інтервальних даних на базі дистрибутної вимірювально-керуючую мережі'' (номер державної реєстрації 0103U005903). Є керівником науково -дослідної роботи ''Розробка теоретичних засад, алгоретмічних систем на основі аналізу інтервальних даних (номер державної реєстрації 0101U002565),а також керівник Українсько-Румунського проекту.
Сфери наукових інтересів Математичне моделювання статичних та динамічних систем, обчислювальні методи, паралельні та розподіленні обчислення, інтервальні обчислення, інтервальний аналіз даних, застосування вказаних методів для задач екологічного моніторінгу та створення розподілених систем.
Наукова діяльність Опублікував більше 90 наукових праць, зокрема монографія (англійською мовою) у співавторстві, більше 40 праць в наукових журналах, отримав 4 патенти на винаходи.
Член двох спеціалізованих рад по захисту докторських та кандидатських дисертацій, науковий керівник 4 аспірантів. Приймав участь більше ніж 20 міжнародних конференцій. Керівник трьох міжнародних науково-дослідних проектів.